укр
Главная Мнения Віталій Квітка
Віталій Квітка
Віталій Квітка
письменник

Війна – це жорстоко. Це найбільша несправедливість по відношенню до людини. Руками людини ж чинена. І як би ми не намагалися виправдати вбивство, вбивство все одно назавжди залишиться вбивством.

Перемога – це добре. Тому що це менше зло, ніж тривання війни. І переможців не судять. І водночас нікому не відомо, як довго переможці мають насолоджуватися перемогою, а переможені ридати під підборами переможця.

Наша історія зі святкуванням Дня Перемоги показує, буцімто таке – зверхнє – ставлення до переможених має тривати вічно. Проблема тільки в тому, що справжня, не ідеологічно заангажована історія, – повсякчас складна.

Для України, яка втратила сотні тисяч бійців по один бік фронту і мільйони – по інший – вона подвійно складна. Я весь час шукаю ідеальну українську людину у відношенні до історичного минулого. І тепер радію, що стрів таку. Живе вона на Кіровоградщині. Її звати Ніна, і ця жінка з однаковим сумом говорить і про героїв УПА, і про героїв Червоної Армії. Притому всьому всі її земляки служили в кращому випадку в Червоній. В чому ж причина цього феномену? Чому, те що розділяє інших чи примушує шукати якоїсь однобокої правди, цю Ніну об’єднує в одному – у вдячності всім цим героям, у прагненні жити заради того, щоб війни не повторилися? Мабуть, тому що вона жінка. Не знаю. Це справді феноменально. Але те, що виявляється різними правдами, в ній узгоджується, і вся ця складна історія живе в ній так само просто, як у саду поруч запросто і полюбовно цвітуть вишні, яблука й інші дерева.

Не знаю, що нам заважає бути такими ж одностайними у відношенні до власної історії. Можливо, цькування масмедіа, може – недолугість політиків, але, здається, те, що ми не хочемо враховувати свій власний досвід – досвід кожної з родин, який у спогадах про Другу війну виявиться, коли чесно, у будь-якому випадку двояким.

Війна забрала в мене трьох потенційних дідів – Жору,Володю, Льоню. Але – от цікаво – всі вони були вбиті війною, та жоден із них не був убитий німцем. Так от якось. Один пропав безвісти, двоє інших  - просто підірвалися на чиїйсь міні... Моя прабабуся Катерина, мати їхня, ніколи не плакала, і це мене страшенно дивувало – як це так, людина взагалі не вміє плакати. Але вона пояснювала просто: всі сльози давно виплакані за трьома своїми синами – отак-от. Могла війна забрати і двох її доньок – Валентину Катерина зняла з автівки, в яку дівчину посадили, аби вивести до Німеччини. Але прабабуся Катерина просто підійшла до автівки і наказним тоном мовила: "Валю, а ти там що робиш? Ану злазь і гайда додому" Дівчина вилізла, вони розвернулися і пішли геть – німці чомусь змовчали. Якось загарбники побили всі тарілки в хаті, і тоді прабабуся явилася в комендатуру: "Ваші побили в мене посуд, ану негайно поверніть". І повернули – на цих тарілках,якими в 1980-ті ми ще користувалися, була свастика, і їх не ставили на стіл, коли були в гостях чужі люди. Рідна моя бабуся Раїса, донька Катрі, розповідала принаймні про чотири випадки, коли вона мала загинути на фронті – одного разу врятувала сміливість, три інші – випадок. Найцікавіший – з ґудзиком. Бабуся під час нальоту юнкерсів мала манеру не пригинатися – і от, німці бомблять санпоїзд, бабуся біжить вздовж потяга, вибухає поруч, і її найкраща подруга падає мертва, а Раїсу врятував улюблений її величезний ґудзик на рукаві – осколок прямував в живіт, але ґудзик – а так би не було б і мене. Отака вона, війна. Різна. З великою долею випадку і не такою вже й грандіозною долею взаємної ворожості, коли роздивитися людські спогади без прикрас, без оздоби ідеолоґії.

Але звідки в нас з`явиться "ставлення без ідеолоґії", коли вся наша, навіть пострадянська публіцистика – це ідеологія. Література, на жаль також. У нас навіть страшних і клятих комуністів-більшовиків зображують у тому самому стилі, в якому комуністична пропаганда ставилася до німецьких фашистів – без тіні сумнівів і вони описані як якісь нелюди.

Є приємні випадки. Приміром, книга Івана Багряного "В огняному колі", в якій чесно, по-людськи, описується почуття українського вояка дивізії СС у котлі під Бродами (там їхї залишилося 15 тисяч, і всіх їх протилежні дві ідеології бачать або героями, або фашистами). А ці, недовчені, недеформовані німцями українці самі, не з подачі фюрера, вирішували: мусимо оборонятися, бо позаду наша Батьківщина, Львів. І блукали потім в котлі в лісах під Бродами, як загнані звірі – чужі надовго в історичній пам’яті народу, чужі на своїй землі.

Минулого року вийшла взагалі, як на мене, унікальна книжка Григорія Гусейнова "Одіссея Шкіпера та Чуґайстра". Унікальна тим, що письменник з Кривого Рогу вперше зміг подивитися на 1941 рік війни без усілякого присмаку політдеолоґії. Він описує, як насправді почувалися старшокласники школи в місті посередині українського степу, коли спочатку прийшла війна, а потім і німці – виявляється, зовсім не так, як належить змальовувати за класичними лекалами ідеолоґії. Аж до літа 1942 року до німців в Центральній Україні панувало абсолютно нормальне ставлення – доти, доки не прийшли війська СС і не почалися розстріли. Що цікаво, що і німці ставилися до українців без кінематографічної фашистської пихи, яку приписує демонструвати кожному авторові книжок про війну ідеологія. Цікаво, є в нас такі книги на полицях шкільних бібліотек, чи сучасна історія – лише предмет задля вдоволення персональних духовно-перфекціонистських потреб перекачаних різнокаліберними з ідеолоґічної точки зору підручниками шкільних вчителів?

А ось інша історія. Власник грамоти на фото – мій троюрідний дідусь Михайло Желєзняков, якось розповів розповідав про найприкріший епізод на війні, коли йому довелося УБИТИ ЛЮДИНУ. Так, наголошував він, в тому-то й справа, що убити. Було це десь під Миколаєвом, під час відступу Червоної Армії. Дід разом із рештою героїчно давав драла, проклинаючи командування, і раптом – німець. Дід був без зброї – точніше, з порожньою на набоїв ґвинтівкою – але німець сам, щось белькоче, і здається в полон. Михайло вирішив повести його до своїх. Але трапився втікаючий нахрапистий особіст: мать перемать, нахріна ти його ведеш – стріляй, зраднику, а то самого пристрелю.

.jpg_03

І дід мусив вистрілити. І довго не міг забути цього ВБИВСТВА. "Фашистів я ненавиджу досі, – зізнавався років десять тому реальний, а не парадний ветеран, який пройшов і Сталінград, і Берлін, і полон, і приниження штрафбатом ("Чому не застрелився, коли скінчились патрони?"). – Але одна справа вбивати в бою – там немає вибору, ти ворога вбиваєш, землю свою захищаєш, а друга – ВБИТИ БЕЗЗБРОЙНУ ЛЮДИНУ". Отак-от сумління мучило до самої смерті. Тому що вбивство є вбивство і людина це відчуває. Гадаю, щодо тієї, позатієї, будь-якої іншої війни відчуттів не може бути інших.

Читайте также

Добавить комментарий:

Ваш комментарий (осталось символов: 1000)
Правила комментирования на сайте Сегодня.ua
Подписка: